Дата народження - 2 травня 1978 року, Верховина, Івано-Франківська область
Дата смерті — 19 січня 2026, Верховина, Івано-Франківська область (Руслан Трач проходив реабілітацію після важкого поранення. За словами побратимів, він отримав статус пораненого під час бойових дій, переніс п’ять оперативних втручань і вже розпочав відновлення. Однак його серце раптово зупинилося).
Військовий підрозділ: 201-й окремий батальйон 102-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ.
Руслан Трач народився 2 травня 1978 року у Верховині. Після школи здобув юридичну освіту в Коломиї, відслужив строкову службу в Десні та Феодосії. У 2000 році створив міцну родину, разом із дружиною Іриною виховували трьох синів — Миколу, Дмитра та Андрія.
Працював у жанрі художньої фотографії, зокрема його цікавила гуцульська тематика. У 2013 році втілив проєкт «Инчий Світ», у 2016 разом з поеткою Властою Власенко — «МольфART». Того року у Франківську експонувалася їхня спільна виставка «Геометрія шляху». Автор книги «Працювати… Жити фотографом» (видавництво «Лілея НВ», 2016). Виготовляв бартки (невеликі сокири), досліджував гуцульські бойові традиції.
Фотохудожник Руслан Трач. Facebook/Руслан Трач
Центральною темою в його творчості були Карпати, серед яких Трач виріс.
Фоторобота Руслана Трача. Facebook/Руслан Трач
Чоловік досліджував гуцульські бойові традиції, а також вів гурток для дітей, присвячений цій темі. У 2021 році він створив YouTube-проєкт "ЛЕТ" ("Лабораторія екстремальної творчості"). У своїх відео Руслан Трач популяризував бойове мистецтво з гуцульською барткою (Бартка, топірець — гостра вузьконоса сокира з маленьким тупим обухом (молоточком), обладнана довгим держаком. Поширена серед жителів Карпатських гір).
Руслан Трач з топірцем. Facebook/Руслан Трач
На початку лютого 2022 року, перед повномасштабним вторгненням РФ, чоловік мобілізувався до лав Збройних сил України. У війську Руслан Трач став головним сержантом роти вогневої підтримки 201 батальйону 102 окремої бригади територіальної оборони.
Військовий Руслан Трач служив у 102 окремій бригаді ТрО. Facebook/Руслан Трач
Перебуваючи на передовій, чоловік продовжував займатися творчістю — створював ескізи орнаментів для барток, малював, займався виготовленням дерев'яних чохлів для дримб, яких називав "дзьобликами", а також писав вірші й знімав відео для свого YouTube-каналу "ЛЕТ".
Дерев'яні чохли для дримб, які Руслан Трач називав "дзьобликами". Facebook/Руслан Трач
Уривок одного з віршів Руслана Трача, які військовий публікував на Facebook-сторінці:
"За що так наш блакитно-жовтий
стає нараз червоно-чорним?
Не здогадається ніхто.
Лиш той, котрий підписався
словом "годен",
сідає знов у корч-авто".
Руслан Трач у війську (ліворуч) та у цивільному житті (праворуч). Facebook/Руслан Трач
Під час служби у 2025 році військовослужбовець отримав поранення. За словами його побратима Миколи Плетеницького, Руслан Трач переніс п'ять операцій.
"Русланчику, ти так багато робив, щоб тих клятих "орків" не було на нашій землі. Саме ти з хлопцями постачали нам АК, щоб ми "мочили" тих п***рів. Ти додавав бойового духу йти у наряди. Вже як жартував — то сміялися всі. А коли приходив до тебе в лікарню, то ми не могли з тобою наговоритися. Скільки всякого було і пережилося. Як важко ти вибирався, бувши "300", і вижив. Переніс п'ять операцій і вже почалася реабілітація, і твоє серце зупинилося", — поділився спогадами про Руслана Трача на Facebook-сторінці його побратим, а нині ветеран Микола Плетеницький.
Військовий Руслан Трач після поранення. Facebook/Верховинська селищна рада
Руслан Трач підписав контракт із ЗСУ ще до початку повномасштабного вторгнення, відчуваючи обов'язок перед рідною землею. Почавши службу в територіальній обороні, він перевівся у бойовий підрозділ, щоб бути на передовій. З літа 2022 року тримав оборону на «нулі» на Південному фронті, пройшовши шлях від командира відділення до головного сержанта 1-го батальйону безпілотних систем.
Під час виконання бойових завдань Руслан зазнав важких поранень та опіків. Він переніс п'ять операцій і пройшов надскладний шлях лікування. На жаль, підірване війною здоров'я не витримало — 19 січня 2025 року, попри зусилля лікарів, Руслан відійшов у вічність.
У військовослужбовця залишилися батьки, брат, дружина та троє синів. Йому було 47 років.
Церемонія прощання з Русланом Трачем відбулася 23 січня 2026 року на його рідному обійсті у Верховині. Священнослужителі відслужили панахиду в домі та на подвір'ї загиблого, де зібралися близько 120 осіб — родичі, побратими та мешканці громади. Був відспіваний в Успенській церкві Верховини. Похований у Верховині на місцевому цвинтарі.
Руслан Трач, головний сержант роти вогневої підтримки одного з батальйонів 102 бригади ТрО — родом з Верховини. Батько трьох синів, пішов до війська за місяць до повномасштабного вторгнення. Понад рік на “нулі”. Навчає молодих на позиціях.
У цивільному житті чоловік — фотограф, тривалий час працював над власними проєктами. Але якраз перед великою війною, восени 2022-го, вирішив змінити фах. Мав вибір — поїхати за кордон на заробітки або приєднатись до лав Збройних Сил України. Обрав ЗСУ, пише Армія Інформ.
“Я бачив, що окупанти від нас просто так не відчепляться і рано чи пізно доведеться брати до рук зброю. Досвід строкової служби я мав, проходив підготовку у навчальному центрі в Десні. Тож якраз за місяць до широкомасштабного вторгнення вступив до бригади територіальної оборони. А вже в середині березня минулого року в складі зведеного батальйону вирушив на виконання завдань”, – пригадує чоловік.
Спочатку тероборонці охороняли об’єкти критичної інфраструктури на Сумщині, Полтавщині, Харківщині, а згодом зайняли передові позиції на Донеччині. Саме тут була сформована рота вогневої підтримки, у якій Руслан, після проходження навчання в школі натовської підготовки, обійняв посаду головного сержанта:
“Це було круто, навчались, як книжка пише: заняття з фізичної підготовки відбувались на межі можливостей, пройшли ґрунтовні теоретичні навчання, тактичну медицину тощо. У підрозділ я повернувся зі значним багажем знань”.
Уже понад рік рота вогневої підтримки майже постійно перебуває «на нулі». Періодично воїни відбивають ворожі атаки, ще не втратили жодної позиції.
У час відносного затишшя захисники тренуються та вивчають зразки нового озброєння, що надходять до підрозділу.
“У нашій роті всі воїни вмотивовані, постійно рвуться в бій, ніхто не хоче відсиджуватись по посадках, – веде далі Руслан Трач. – Загалом ми швидко освоюємо нову зброю. Інколи хлопці знають навіть більше про той чи інший тип, ніж інструктори. До речі, навчання у нас проводяться систематично: і для сержантів, щоб ті краще усвідомили свою місію, і для всього особового складу. Наше командування чудово розуміє: що краще навчені бійці, то результативніше вони воюють”.
Розповідаючи про окупантів, головний сержант зауважує, що ті здебільшого працюють малими групами, намагаючись знайти слабкі місця в обороні українців.
“Ворог теж навчається, у нього з’являється краще озброєння. На початку цьогорічної весни на нашій ділянці оборони пробувала заходити добре оснащена група. По їхньому спорядженню було видно, що це кадрові військові. Атаку ми, звісно, відбили. Ще бачимо, що росіяни часто проводять ротації. Коли заходять «новенькі», вони насмілюються виходити на вогневий контакт: ще не знають, що у нас тут працює найрезультативніший снайпер бригади. Тож приїжджають, пробують стріляти, дістають «по зубах» і тоді вже відходять вглиб лісу та сидять, як миші по норах. Тому, коли чуємо стрілкові бої, знаємо, заїхали «свіженькі», – описує захисник.
Найнебезпечніший опорний пункт роти, з якого тероборонці контролюють ділянку лісу, розміщений усього за кілька десятків метрів від ворога. Українські воїни чатують на цих позиціях і вдень, і вночі – не втрачають пильності, бо противник може швидко підійти на відстань кидка гранати.
“Це дуже небезпечно, тому навіть звичайне чергування є вкрай виснажливим та забирає багато сил. Але попри все у хлопців – бойовий дух. Через таку близькість позицій тут рідше працює ворожа великокаліберна артилерія, бояться накрити й своїх. Наших хлопців це, звичайно ж, влаштовує, багато з них раді тому, що мають можливість, як вони кажуть, «порубатися з окупантом на калашах», – відвертий воїн.
Найбільше Руслану запам’ятався бій за одну із позицій, котру ворог наважився штурмувати попри попередні невдалі спроби. Бій тривав довго, в українських захисників, яких росіяни щільно обстрілювали зі стрілецької зброї та накривали мінометами, практично закінчився БК. Аби дістатись до цієї позиції та доставити необхідні боєприпаси, потрібно було понад кілометр пройти пішки через посадку, що прострілювалася.
“Ми разом з двома бійцями під’їхали на авто якомога ближче до тієї позиції, а далі — взяли важезні цинки в руки і гайда бігти… у броні зі зброєю… Тут починають вже нас обстрілювати, навколо кулі свистять, поряд міни вибухають. Я біжу з тими цинками і думаю: «Це щось нереальне… Я таке тільки в кіно раніше бачив». Хлопці якоїсь миті падають, кажу: «Чого ви падаєте, як кулі вже просвистіли, вперед! Там нас хлопці чекають, їм БК треба!». Прибігли на позицію, відхекуємося, а побратими не вірять, що ми це зробили. Адже іншому підрозділу, який тримав позицію з нашими тероборонцями, їхні товариші у цій ситуації принести БК відмовилися”, – пригадує Руслан.
Нині Руслан як головний сержант — права рука командира, який здійснює комунікацію офіцерів із сержантами та рядовими. Також він відповідає за справність зброї, освоєння нових її видів, навчання особового складу та підтримання дисципліни у підрозділі. Але найважчим для нього є відправляти на бойове завдання молодих хлопців. Руслан говорить, що одразу на місці цих воїнів бачить своїх синів, а у нього їх — троє:
“Зі мною в підрозділі служить однокласник мого старшого сина. Коли він із товаришами такого самого віку приходять і просяться стати до бою, у мене перед очима одразу ж постає моя дитина. Мій теж часто проситься в армію, але мусить допомагати матері по господарству, адже двоє менших ще навчаються. Важко нести відповідальність за молодь, щоразу думаю, у них ще ні дружин, ні дітей. Але водночас розумію, що маємо боронити нашу землю та знищити і вигнати усіх ворогів. Тож усі сили спрямовую, щоби з кожного бійця зробити сильного воїна. Разом переможемо!”.
Від автора. Розмістити інформацію про Руслана Трача (з яким я не був знайомий) захотілося після того, як випадково натрапив на повідомлення від NAVKA (Марина Тимофійчук) — сучасної української співачки, композиторки та авторки пісень, відомою своїми патріотичними та народними мотивами. Її творчість включає проект «Україна в піснях» та хіти, як-от «ТаТанці». Офіційні сторінки співачки — Facebook (navka.ua) та Instagram (@navka.ua), де можна знайти новини, контакти та контент.
".... 9 днів, як З нами немає цього велета українського духу - козака -гуцула Трач Руслан.
Якось я спитала, хто з потужних волонтерів підтримує їх батальйон.  Я була в шоці і в величезний розпачі, коли почула:
- Ти. - і легенька сумна посмішка проявилась на його обличчі. Мені стало так соромно перед ним. За тил, який мав би бути або у війську або для війська (як каже Стерненко). Бо я точно не вважаю себе дуже потужною — я навіть не маю свого благодійного фонду. Просто купую авто після своїх концертів, презентацій, чи продажу ллянного автентичного вбрання, яке розмальовую, і прикрас.
Але це я питала на початку 2023р. я дуже хочу вірити, що було ще багато людей, які допомагали його підрозділу. Що Десь був баланс між його розчаруванням (байдужість і стиль життя «моя хата скраю» його просто вбивали) і захопленням безстрашними, профессійними, свободолюбивими побратимами та іншими волонтерами, які допомогали йому після того (я знаю, що такі були - за що їм велика дяка!)
Бо захоплення Русланове світом до вторгнення зводилось до Абсолюту. А от після…
Коли його поранили, він розповідав мені про те, що він був останнім з першочергового складу своєї військової одиниці - Через те хтось подарував йому шеврон з написом «останній із могікан». З нашої Останньої розмови В мене залишився лише скріншот (останнє фото). Так, воно дуже сумне. Тоді Руслан був у шпиталі вісля поранення і розповідав, що відчуває порожнечу. Від вирати побратимів, від болю спостерігати, що робиться в тилу… Від того (спробував пожартувати), що згоріли вуса… Я спробувала підняти йому настрій і зробила, як він казав раніше, своє фірмове «мрруууп», Яке завжди змушувала його дуже тішитись. Але посмішка вже не була така весела, як раніше.
Хочеттся подякувати всім людям, які допомогають військовим, пораненим - бо цими діями ми даємо знати, що не у всіх в тилу «хата скраю», що не всі живуть своє краще життя, розбудовують бізнеси, в той час і за рахунок того, що інші вирішили чинити по совісті і бути гідними синами своєї землі. І якщо що - то це вони роблять далеко не для того, щоб захищати так званий «економічний фронт».
Останній з могікан, Полин. Дякую, що був, дякую, що жив, що творив і захищав! Співчуття батькам, дружині Ірині, синам і братові…
Я зроблю все, що в моїх силах, щоб памʼять про цього великого українця жила вічно!
