Це була світла, порядна, мужня людина. Справжній патріот та воїн, рівних якому було мало. Юрій ще з 6 класу мріяв бути військовим, марив військовою службою. Багато читав про це книжок, цікавився історією. Увесь час прагнув більшого, ставив собі конкретні завдання й досягав їх.
Юрко народився 13 грудня 1987 року в Обухові. У перший клас пішов в Обухівську ЗОШ І-ІІІ ст. №5, а потім у старших класах перейшов навчатися в Обухівську ЗОШ І-ІІІ ст. №1 ім. А. Малишка.
У 2006 році вступив до Міжрегіональної Академії управління персоналом у Києві, яку закінчив у 2011 році за спеціальністю – менеджмент організацій місцевого самоврядування.
Деякий час працював у торгівлі, але всі його помисли були про військову службу.
Після торгівельної діяльності він пішов на контрактну службу у військову частину в Підгірцях Обухівського району. А з 2014 року Юрій став добровольцем у батальйоні міліції особливого призначення «Золоті ворота».
У 2016 році звільнився для того, щоб здійснити свою давню мрію – бути професійним військовим, та вступив до Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського, де вчився й проходив підготовку за програмою підготовки офіцерів запасу.
Паралельно працював інструктором зі стрільби у тирі. Адже дуже добре володів усіма видами зброї та влучно стріляв.
Згодом Юрій Самойленко підписав контракт на військову службу в ЗСУ. Перебував у 135 батальйоні територіальної оборони Обухівського району, а потім перевівся до 6-го батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», де був на посаді замісника командира батальйону.
Після початку повномасштабного російського вторгнення став лідером групи футбольних хуліганів клубу Арсенал-Київ, відомих своїми лівими антифашистськими поглядами, які пішли служити в тероборону. Сам Юрій був давнім учасником антифашистського руху. Чудовий репортаж Джейка Ханрахана про Hoods Hoods Klan можна подивитися на YouTube . Про Юрія Самойленка та його роль у фанатському середовищі написано чимало статей іноземними журналістами. Про нього фанати відгукувалися, як про "сильну і шляхетну людину". Він був тією рушійною силою, яка привела їх у бій, аби захистити Україну. Юрій згуртував своїх товаришів проти безжального вторгнення Росії.
Його загартовані приятелі пішли за ним — і тепер хулігани ухиляються від куль, а не кулаків. На межі повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року хулігани першими стали до зброї, патрулюючи околиці Києва. Поступово їхня чисельність зростала, залучаючи дедалі більше бійців з України та Білорусії. Цей різношерстий союз зрештою сформував "загін Кайфарики" .
Добровольче формування, зараховане в ТрО, зрештою попрямувало на Схід, де відбувалися найважчі бої.
Під час свого першого розгортання гурт успішно виконав завдання під Бородянкою. 10 вересня загін "Кайфарики" відіграв вирішальну роль у харківському контрнаступі. Юрій Самойленко був одним із перших, хто вів своїх людей в атаку.
Незважаючи на смерть свого загиблого лідера, загін Кайфарики продовжує боротися, поки вирує війна. Вони є частиною альянсу, відомого як комітет опору, і отримують велику підтримку від Колективу солідарності.
*ULTRA-VIOLENCE.Ukrainian football hooligans swap stadium brawls for the frontline killing Russians in heroic push to crush Putin.
**Переклад статті "Замість бійок на стадіонах – війна з російськими окупантами. The Sun присвятила статтю футбольним фанатам із Києва".
"Юра був праведною людиною, мав індивідуальний підхід до кожного і щиро допомагав нам впоратися з новою реальністю", - пишуть про нього анархістські добровольці з Росії. "Я зустрів його в день початку війни у військкоматі і для мене, що не мав реального військового досвіду, став опорою на перших кроках, як і для більшості людей в групі. Під час тренувань і пікніків розповідав підбадьорливі історії, щоб ніхто не залишився осторонь. Він завжди поважав людей і часто вдавав, що знаходиться далеко, просто щоб відплатити тим же і не забути тих, хто йому допоміг. Він любив дітей і говорив, що, оскільки війна несправедлива по відношенню до них, міг би дати їм шоколад, який ти заховав на дорозі. Такі люди, як Юра, - справжня опора проти орд російської імперії. Саме з таким командиром ми можемо розраховувати на перемогу“.
Протягом півроку повномасштабної війни він без вагань у складі свого батальйону брав участь в боях в найгарячіших точках на сході країни.
Під час передислокації на Харківщину Юрій вже мав посаду командира роти. На одному з бойових завдань зачистки ворога під Балаклією 9 вересня він отримав кульові поранення у живіт. Потім був доправлений до лікарні, де йому зробили операцію, але, на жаль 10 вересня о 1:40 год його серце зупинилося.
13 вересня 2022 року у Борисполі прощалися з двома бійцями шостого окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» — Юрієм Самойленком та Олександром Савчуком. «Хлопці загинули, виконуючи бойове завдання на Харківському напрямку. Завдяки мужності цих воїнів залишилися жити їхні побратими», — така скупа інформація прозвучала під час прощання.
Побратим загиблих героїв, сержант шостого окремого батальйону Правого сектора Юрій Ликов був зовсім небагатослівним, але наголосив: "Вони загинули, визволяючи Україну. За ці смерті ми відповімо справами. Ми помстимося за кожного".
За православною традицію, поминальний молебень за полеглими героями відслужив протоієрей отець Михаїл — настоятель Храму Святого Духа, що почали будувати біля Рогозівського цвинтаря у місті Борисполі. Нині він є духовним наставником ДУК Правий Сектор.
Церемонія прощання проходила на території Книшового меморіального паркового комплексу. Люди, які прийшли провести бійців у останню путь, на колінах зустрічали і проводжали героїв. Поховали полеглих на їхній малій батьківщині. Після прощання домовина з тілом Юрія Самойленка поїхала до Обухова, а Олександра Савчука відправили до села Ревне Бориспільського району.
Із Юрієм вони познайомилися влітку 2014-го в селі Старе Бориспільського району Київської області. Там наш полк особливого призначення готувався до ротації в зону АТО. Сподобався мені одразу — гарний, високий, стріляв очима з-під довгих вій, — розповідає 24-річна Анастасія Цебринська з села Романове Збаразького району на Тернопільщині.
